Skip to content

Сайт закрито
Хата arrow Веб-Культура arrow Статті arrow Де купити український фільм?
Де купити український фільм?
Здається, в нашій країні це питання досі нікого не обходило. Ні, в приватному сенсі, якщо поставили за мету придбати український фільм на відео, це можна зробити в «україноорієнтованих» торговельних точках, оскільки ТОВ «Классік-Відео» таку продукцію випускає. А якщо не в приватному?

Взагалі-то питання мало б ставитися інакше, а саме: «Як продати український фільм?» І ставитися давно, оскільки фільм є товаром, і держава, яка виділяє кошти на виробництво фільмів, мала б продавати фільми на кіноринках, просувати на телеканали та куди тільки можна, аби повернути витрачені гроші й на них знімати наступні фільми. На жаль, у державі питання це чомусь нікого не обходило. Ні маркетингу, ні реклами. Дистрибуція не розвинулася. Тому в нас легше «продати» будь-яку бездарність з мікрофоном на естраду, аніж вітчизняний фільм, навіть якщо він мав широкий розголос. Вважається, що на українські фільми покупців нема. І повсякденна практика телеканалів, що ми їх «споживаємо» в Україні, практика прокату в комфортабельних кінотеатрах в цьому переконує. Тобто питання як такого не існує.

Але не поспішаймо з категоричними висновками. Останнім часом, відколи Україною, а отже й українським кіно, почали цікавитися в інших країнах, це питання набрало гостроти й актуальності.

Кожного дня ми можемо почути з вуст наших політиків масу слів про інтеграцію в Європу. Але все на загальних розмірковуваннях і закінчується, бо, на жаль, рідко коли йдеться про конкретні державні заходи, які б сприяли такому входженню. Не секрет, Україні для реабілітації свого доброго імені не достатньо помаранчевої революції, яка зачарувала світ. Революція тільки відкрила шлюзи, підняла шлагбаум. Тепер справа за реальними кроками й повсякденними зусиллями. Оскільки йдеться про державні інтереси, то це має робити Міністерство культури та туризму, бо в цьому його функціональне призначення — просувати українську культуру у світі. Але! Окрім невиразних декларацій, ми поки що нічого не дочекались. Просування продовжує здійснюватися на приватній ініціативі.

Не сперечаюсь: чудово, що в нас є приватна ініціатива. Тільки ж, дорога наша постпомаранчева державо, підтримаймо її своєчасно!

Послала Наталя Конончук фільмик свого чоловіка Ігоря Стрембицького в дирекцію Канського кінофестивалю. Несподівано дістають вони повідомлення: ваш фільм включено в конкурс. Про таке мріють усі кінематографісти світу. Бо участь у конкурсі — це вже шанс не залишитись непоміченим. Твій фільм оцінюватиме міжнародне журі, про нього, не виключено, напише зарубіжна преса, його можуть запросити на інші фестивалі… І що почули молоді українські кінематографісти, звернувшись по допомогу до рідного Міністерства культури? Отож- бо й воно. Добре, що існує структура комерційна, яка орієнтується в таких речах краще. Студія «1+1» і профінансувала поїздку Ігоря та Наталки в Канни. Що було там — усі знають.

Нині, окрім найрізноманітніших фестивалів, поширена ще одна форма взаємопізнання країн і народів. Минулого року українці пізнавали Польщу, 2005 рік став Роком України в Польщі. У Варшаві відбулося урочисте відкриття, чудовий концерт. Щоправда, програми Року важко знайти не тільки в Україні, а й у Польщі. Та в Польщі живе чимало українців, дехто з них працює в різних важливих галузях. Один із них — Андрій Ворхол — на телеканалі «Культура» Польського телебачення. Він і зініціював на «Культурі» «Український день». Чудова ідея! Адже телеаудиторія — наймасовіша. Звісно, найцікавішою для польського глядача може бути пізнання українців у живому ефірі, їхні міркування з приводу засадничих питань. Що й було зроблено — глядачі побачили цікаву дискусію «Українці, хто ми?», в якій взяли участь письменниця Оксана Забужко, керівник Центру сучасного мистецтва при НаУКМА Єжи Онух, перекладач Юрій Прохасько та історик Андрій Портнов. А ще у програмі було українське кіно. Андрій Ворхол звернувся до мене за консультацією, і я порекомендувала йому найновіші й найцікавіші українські фільми, які вже здобули визнання на фестивалях.

Та з початком практичного втілення проекту почались проблеми. На Польському телебаченні існує спеціальна служба, яка займається купівлею прав показу фільмів. Купують фільми в різних країнах, і цим займаються компетентні люди, які знають міжнародні угоди у сфері аудовізуальних мистецтв. Але у випадку з Україною їхня компетентність їм мало допомогла. Вони зіткнулися з непереборними труднощами. Заплановані до показу українські фільми продукувалися або повністю за державний кошт, або з вирішальною частиною державного фінансування. Проте це зовсім не означало, що правами на них володіє Міністерство культури. Навпаки, права мали або студії, або інші структури. Не всі пошуки власників прав увінчалися успіхом. Але якщо полякам навіть вдавалося тих власників знайти, виникали нові проблеми. Наприклад, студія «Контакт» на запит про бажання купити фільм Сергія Маслобойщикова «Від Булгакова» відповіла, що фільми продає тільки в пакеті. «Але нам не потрібен пакет. Нам потрібен конкретний фільм». Нічого не вийшло.

Не вдалося домовитися й зі студією «Західно-Європейський інститут». Враження таке, що в них велика черга на «Мамая», бо коли польська сторона назвала свою ціну, там відповіли, що вона їм не підходить.

Канал «Культура» змушений був кілька разів відкладати на пізніше дату «Українського дня». Нарешті він був призначений — 4 червня — і програма була складена: анімаційні стрічки «Йшов трамвай №9», «Як козаки у хокей грали», «А в нашого Омелечка…», ігровий «Приятель небіжчика» та документальний «Кіноманія». Фільм спільного французько-українського виробництва «Приятель небіжчика» показували свого часу в Каннах у програмі «Двотижневик кінорежисерів». Шкода тільки, що випущений він ще 1997 року й деякі проблеми, там порушені, залишилися у своєму часі. Крім того, в Україні за цей час з’явилося кілька справді національно ідентичних творів. Але…

Перипетії на цьому не скінчилися. Коли я прибула до Варшави, щоб коментувати ці фільми, мене повідомили, що «Трамвая» не зможуть показати — не відповідає технічна якість. Їм присилали кілька копій — і на відео, і на DVD, та все одно якість не задовольнила. Претензії до технічної якості стосувались не тільки цієї картини. Очевидно, в Україні всі так звикли до неякісної піратської продукції, що навіть фахівці занижують вимоги до якості запису фільму на носіях. «Український день» коштував нам не тільки матеріальних затрат, — пояснює Андрій Ворхол, — а й моральних. Важко з Україною домовлятися, знаходити контакти. Хотілося б ще проводити такі дні, але не знаю, чи піде наше керівництво на це". І я його розумію.

Все залежить від нас. Чи з’явиться в державній структурі дистриб’юторська служба? Адже це важлива професія. Якщо в нас немає кому готувати фахівців, чому б тому ж Міністерству не послати на стажування фахівця до Польщі? Але не можна втрачати жодного дня, поки ми ще цікаві світові!

Крик душі професійного глядача українського кіно на цьому не закінчився. Я контактую з Українським кіноклубом в Колумбійському університеті (США, Нью-Йорк). Його керівник Юрій Шевчук — автор нашого журналу «Кіно-Театр» — також не раз звертався до мене: допоможіть організувати продаж українських фільмів. Після того як він показав «Мамая», «Пересохлу землю», «Кіноманію» та інші українські фільми у своєму кіноклубі, до нього звертаються як приватні особи, так і комерційні структури з питанням, де можна придбати ці фільми? Я спрямувала Юрія Шевчука до Міністерства культури. Кажуть, що домовились про співпрацю. Дай Боже!

Якщо блокуються українські фільми в Україні — причому свідомо й методично, бо в цей цілеспрямований процес задіяні комерційна преса, яка ганить їх, комерційні канали, які їх «у притул не бачать», то чому не показувати їх зацікавленій аудиторії за кордоном? Бо в нас є українські фільми та їх хочуть бачити глядачі!

Лариса БРЮХОВЕЦЬКА, журнал «Кіно-Театр», спеціально для «Дня»
 
ХмараПара
Останні повідомлення на arrow ФОРУМІ
 
Зв'язок Адміністрація Форум Галерея Лінки Пошук Мапа сайту Top