На тому концерті я познайомився з Муслімом Магомаєвим. Саме тоді він, метр естрадної пісні, подарував вказівку на все життя.
Сталося так, що я опинився з ним в одній гримерній. Зрозуміло, ми познайомилися, розговорилися. Після концерту Муслім Магомаєв, перебуваючи у гарному настрої і трішечки «підшофе», у тій же гримерній запитує мене:
— Пашо, ти ж — гарний хлопець, високий, з вусами. Напевно, на концертах жінки тебе люблять?!
Я зніяковів і тихенько пояснюю, що цей концерт для мене — другий, на якому виступаю професійно, як співак, бо я ще студент другого курсу, молодий.
— Нічого, — каже він бадьоро, — все буде дуже добре, у тебе все є! А зараз послухай дуже уважно: для того, щоб зал був твоїм, одного таланту і голосу мало. Потрібно зробити так, щоб тебе любили жінки. Коли виходиш на сцену, ти повинен брати не тільки голосом, а й «взяти очима» кожну жінку в залі, щоб вона відчула себе бажаною. Якщо зумієш — станеш зіркою.
Такого я ще не чув. Це було дивовижно... Його вказівка «брати очима» кожну жінку в залі стала для мене однією з головних.

CL: — В артистичному світі Павла Зіброва називають «улюбленцем жінок». Яке ж місце вони займають у вашому житті?
Павло: — Головне! Спочатку жінки, а потім — все інше. Це моя дружина, моя донька, мій колектив, мама моя (царство їй небесне), це всі ті жінки, на кого я працював і на кого продовжую працювати. Помиратиму і буду дивитися на жінок.

CL: — Яким чином ви оцінюєте жінку? За поведінкою, спілкуванням чи жестами?
Павло: — Мені досить поспілкуватися з жінкою впродовж хвилини, щоб зрозуміти, цікаво буде з нею чи ні. Звичайно, для мене має значення, який тембр голосу в жінки, як вона дивиться, як одягається, яких дотримується манер. Грають роль й інші компоненти в оцінюванні жінки, які навіть важко пояснити. Вважаю, що в житті все набагато простіше: вона тобі або подобається, або — ні!

CL: — Вас легко спокусити?
Павло: — Ні, я вже такий вовчара... (сміється)
Марина: — Коли після розлучення з першим чоловіком я залишилася одна, то часто ходила до церкви і просила Бога, щоб він дав мені нормальну сім’ю. Я обіцяла, що збережу вірність своєму чоловіку, своїй сім’ї. Тому і зради для мене не може бути — я людина віруюча й дала слово перед іконою. Павло це знає, і йому також не доводиться ревнувати.

CL: — Перед якою жінкою ви не можете встояти?
Павло: — У Марини є подружка з дуже великим бюстом. Коли вона приїжджає до нас в гості, то я не можу знайти собі місця...   
Марина: — Павло її обіймає, прихиляється до грудей. І просить дозволити хоч трішки пригорнутися до таких пишних форм. Звичайно, я дозволяю. Подружка все-таки... Але ідилія для Павла продовжується недовго. Зазвичай перериваю сеанс і кажу: «Так, потримався трохи — і досить!» (сміються обоє)

CL: — Найсексуальніший аксесуар жіночого гардеробу?
Павло: — Хм...
Марина: — Чорні панчохи на підв’язках. Я це знаю, бо сама їх ношу.

CL: — Вас не лякає жіноча активність у стосунках?
Павло: — Якщо це по справі, то я цього не боюся, навпаки — вітаю. Жінці має бути цікаво посперечатися з чоловіком, відстояти свою точку зору.

CL: — На вашу думку, сучасна жінка — це...
Павло: — Що сучасна, що не сучасна... Жінки завжди залишаються жінками. Сучасна — це та, яка їздить на автомобілі, ходить у косметичний салон і на базар, займається спортом, уміє і може все. Це європейська жінка. Як Марина — моя дружина.

Як батько скаже, так по-маминому й буде

У 1992 році поет Микола Луків зібрався підписувати контракт про спільну діяльність свою і часопису «Дніпро» з одного боку, а з другого — з Союзом промисловців і підприємців. Він мені зателефонував:
— Пашо, давай після підписання контракту зробимо невеличку творчу зустріч хвилин на п’ятнадцять-двадцять.
Я погодився. Прийшов у конференц-зал. Сів з гітарою біля дівчини. Поки Луків працював з партнерами, я з нею познайомився. Дивлюся, цікава бариня. Така симпатична блондинка, ніжки гарні, бюст красивий, очки масляні. Мені то все дуже сподобалося.
Я подарував їй календарик, на якому написав номер домашнього телефону. Подивився на її візитівку: радник з питань зовнішньоекономічних відносин. «Нічого собі, — подумалося мені. — Серйозна жіночка».
Потім я все ж таки виступив, поспівав під гітару. А наступного дня Марина зателефонувала мені і запросила в гості з гітарою. Я приїхав і... залишився назавжди. Було дуже красиво: шампанське, фрукти, свічки... Старовинні російські романси я співав аж до п’ятої години ранку... Це був найдовший, найгалантніший концерт у моєму житті.

CL: — Стривайте, але ж вам у дружини приписували Аллу Кудлай, Таїсію Повалій, Лілію Сандулесу...
Павло: — Свого часу з Аллою Кудлай ми зробили спільну програму. Для нас обох я спеціально написав дует «Полюби мене». Згодом у репертуарі з’явилися шикарні дуети «Серед білого дня», «Я і ти». Ми і кліпи на них зняли. З програмою об’їздили дуже багато міст України. Інколи бувало на вулиці 25 градусів морозу, а в номері готелю — плюс п’ять. Спали, обійнявшись, але не роздягаючись, — грілись одне від одного. Алла якось запитала мене:
— А ти про секс думав?
— Ти знаєш, при такій температурі секс якось на думку не спадав...
Публіка зробила мене Аллиним чоловіком, а її — моєю дружиною. Хоча тоді я був розлученим, а Алла мала чоловіка. Коли я з’являвся сам на концертному майданчику, мене запитували:
— А чого ви без Алли приїхали?
Я відповідав:
— Та вона вдома сидить, борщі готує, за дітьми дивиться... А що було казати?!

CL: — Зізнайтеся: хто у вашій сім’ї старший?! Чи завжди цілі Зібрових збігаються?
Павло (розгладжуючи вуса): — Вона — це я. А я — це вона. Ми обоє єдиносущі!
Марина: — Ми — єдине ціле, дві половинки, які знайшли одна одну. І наш сімейний принцип такий: як батько скаже, так по-маминому й буде.
Павло: — Але розбіжності все-таки у нас бувають. Чого гріха таїти?! Я хочу сексу, а Марина йде спати. Коли вона хоче сексу, я йду спати, бо втомлений після концерту (сміється).
І ще на рахунок їжі ми різні. Мені сняться вареники, деруни, а дружина мені їх не дозволяє їсти. Каже, що сцена лопне. Тому доводиться підпільно десь на гастролях у ресторані підгодовуватися. А в усьому іншому (наприклад, у що одягатися-взуватися) я їй повністю довіряю.

CL: — То хто робить «короля»?!
Павло: — Ні, не свита, а королева! Навіть за чоловічою модою стежить моя дружина — я не маю на це часу.
Марина: — У мене з’явилася справа, яка була моєю: займатися чоловіком, його іміджем, нашим Театром. Примушувала чоловіка міняти все, починаючи з хустинки в кишені до кольору краваток. Тепер у Павла багато речей від Версачі.
Всі кажуть, що він змінився. Адже жінка, яка поруч — перший слухач, перший порадник, перший критик. Він щось запише, я послухаю і чую: тут не дотягнув, тут — голос не такий. Одну пісню прослухала, так просто розплакалася, кажу, якщо ти її не перепишеш, не знаю, що буду робити. І він переписує. Страшенно не люблю, коли в його пісні звучить щось чуже, і тому прошу, щоб Павло проявляв свою творчу індивідуальність.

CL: — Ідеальний світ чоловіка і жінки... Як ви собі його уявляєте?!
Павло: — Ідеальний світ? Це нудно. Це все одно, що мати мільйон і подорожувати, подорожувати весь час. Життя — це боротьба. І саме в цьому його сенс.
Марина: — Дякую Богу за те, що є сьогодні, хай тільки не дасть гірше.

CL: — З якою співачкою ви хотіли б заспівати дуетом?
Павло: — З Лолітою. Тому що вона епатажна, «шкодна» актриса, дуже схожа на Раневську. Хотів би виступити і з Софією Ротару.

CL: — А можете здивувати своїми господарськими талантами?  
Павло: — Запросто! Власноруч обрізаю дерева біля свого будинку, підживлюю. Садівництво — моє перше захоплення після музики. Дружина вирощує троянди та пишається своїм європейським газоном.
На дачі у ставку видри завелися, там також живуть черепахи, вужі. Хочу завезти туди білих лебедів. Мій охоронець наловив багато видр і, мабуть, уже відкрив хутровий промисел, бо його дружина ходить у шубі.
 
Українець і по паспорту, і по духу

О четвертій ранку в Марини почалися перейми. Близько шостої я телефоную до «швидкої»:
— Приїжджайте скоріше! А то ж дружина ще вдома, не приведи, Господи, буде народжувати. Це Павло Зібров.
У відповідь чую:
— А ви ще скажіть, що ваша дружина Алла Кудлай... От ще будуть нас обдурювати о шостій ранку Павлом Зібровим!
— Та ні, я справді Зібров. Зараз вам заспіваю.
— Заспівайте, тоді повіримо.
І о шостій ранку мені довелося співати. Добре, що медики задовольнилися половиною куплету. Але ефекту було досягнуто — за десять хвилин до нас приїхала машина «швидкої допомоги».
О дев’ятій двадцять народилася дитинка. Мені дозволили потримати дівчинку на руках. Звичайно, я не втримався і заспівав: «Гори, гори, моя звезда».
Ім’я ми вибирали довго. Хотілося незвичайного. І такого, щоб було зрозумілим і в Україні, і в Європі, і в Росії. У мого найкращого друга — донька Діана, була принцеса Діана, є Діана Петриненко, і наша донька стала Діаною...

CL: — Які якості характеру вашої мами і коханої дружини ви б хотіли, щоб успадкувала Діана?
Павло: — У тому то й річ, що вона успадкувала майже все від тата. Щоправда, очі доньки дуже нагадують мені мамині. Діана дуже цілеспрямована, як і весь наш рід. Мріє стати дизайнером одягу. Малює, гарно ліпить. Буває, до опівночі не виходить зі своєї кімнати — поки роботу не завершить.
Марина: — Дуже хочу дожити до того дня, коли видам Діану заміж.

CL: — А які у вас збереглися спогади про дитинство?
Павло: — Я народився у селі Червоне Вінницької області. Хто я по крові? Важко сказати, тому що намішано і болгарської, і словацької, і російської, і української... Навіть прізвище наше вимовлялося не на сьогоднішній лад: не ЗібрОвим я народився (наголос на другому складі), а ЗІбровим (наголос на першому). Сам себе вважаю українцем — і по паспорту, і по духу. Мама вчителювала, батько був майстром на всі руки. Дітей у сім’ї виховувалося двоє — старший брат Володя і я.
Вже у два роки грав на свищику. Ми мали власний домашній театр. Мама для всіх шила костюми на машинці «Зінгер», батько робив невеличку сцену. І ми виступали всією сім’єю. Батько віртуозно грав на балалайці, мама — на гітарі, брат Володя — на маленькому баянчику (потім йому купили баян).
У нашому селі музичної школи не було. Володю мама возила навчати музиці за 30 кілометрів — у Гайсин. І мене брала з собою. Спочатку ми пішки йшли два кілометри від села до автотраси, а вже там зупиняли попутні машини.
Перші два класи середньої школи я навчався у селі, а потім мама повезла мене у Київ.

CL: — А коли до вас прийшло перше кохання?
Павло: — У восьмому класі музичної школи імені Миколи Лисенка. Її звали Світлана. Вона була балериною. Вся така тендітна, витончена. Що я тільки не робив, щоб привернути її увагу: сам почав прасувати штани так, що стрілки на них ішли просто ідеально, туфлі чистив, що вони блищали, як дзеркало, став носити зачіску навскіс. Вона помітила і... закохалася в мого друга. Як я страждав! Не спав ночами, зовсім кинув вчити уроки. Хворів коханням, доки наприкінці навчального року у мене не виявилося вісім (!) двійок (а до цього я вчився виключно на «4» і «5»). Уже навіть оголосили про моє відрахування.
Пам’ятаю, як я стояв за завісою у залі, коли там відбувалася розширена педагогічна рада. Моя викладач Вікторія Зайончковська сказала:
— Так, хлопчина закохався. А хто з вас, шановні дорослі, не закохувався?! Так і він загубив голову. А ви подивіться, як він добре став виглядати, правда, схуд кілограмів на десять через кохання. Але він подорослішав. Дайте йому можливість виправитися.
І мене залишили умовно.

CL: — Розкажіть, що ви накоїли з колегами у Парижі, що там вас французи вважали «голубими».
Павло: — Збираючись на гастролі у Францію (тоді я вчився на третьому курсі консерваторії), учасники ансамблю військової пісні і танцю кооперувалися по двоє за принципом: ти везеш плитку, я — каструлю, ти — ложки, я — тарілки, ти береш каші гречані і пшоняні, я — інші (добові кожен думав витрачати не на харчування, а на подарунки).
Звісно, у Парижі нас намагалися розселити по одномісних номерах. Ми не погоджувалися: це ж незручно десь бігати і шукати сіль, чашку. Кажемо портьє:
— Но, но! Нам треба удвох!
А він стоїть і думає: чоловіки ж! Зрозуміло...
Вранці, коли виходили вдвох з номера, портьє одному казав:
— Бонжур, месьє!
Другому:
— Бонжур, мадам!
Французи не розуміли нашого явища під назвою «загальна кухня», тому думали, що ми «голубі».