Skip to content

Сайт закрито
Хата arrow Веб-Культура arrow Особистості arrow Іван Гаврилюк - Сто облич у кіно і одне у житті
Іван Гаврилюк - Сто облич у кіно і одне у житті
Відомий кіноактор Іван Гаврилюк завжди залишається самим собою і не боїться наживати ворогів.
      
Кіноактор з депутатським мандатом Іван Гаврилюк не роздає інтерв’ю направо і наліво. Кожне інтерв’ю для нього, як він сам казав, це своєрідна сповідь. Перебуваючи у Львові (тут живе його мама), Іван Ярославович сам виявив бажання зустрітися з журналістом “Високого Замку”. Значить, щось на душі накипіло...

- Я був здивований тим, що у 2002 році кіноактор подався у народні депутати... Мені здається, що ви зробили це заради того, щоб лобіювати у парламенті свої “кіношні інтереси”, - з цього питання ми розпочали розмову.

-Ні, такої мети у мене не було. Я не збирався лобіювати кінематограф, який мене, не останню людину в українському і, думаю, не тільки українському кіно, по суті виштовхнув зі свого середовища тільки тому, що я був і залишаюся справжнім українцем... Немає що лобіювати. Усі великі українці у цьому кіно поміняли «квартири», вже на небесах. Відійшли Параджанов, Миколайчук, Биков, Степанков, Брондуков... Лишилися Іван Гаврилюк і Лесь Сердюк. (Щодо “великих українців” я не збагнув – жартує актор чи серйозно говорить. - Б. К.)

- А Богдан Ступка?

- Попрошу в моїй присутності про цю людину не згадувати!

- Чому така реакція?

- Кажуть, що не можна відділити людину від актора. Щодо Ступки, то це слід зробити. Актор він хороший. А людина... Колись був моїм другом. Зрадив мене, зрадив Миколайчука. Він будь-кого зрадить.

- Ну добре, до справ кіношних ми ще повернемося. Але ви так і не сказали, заради чого пішли в депутати?

- Не буду лукавити, що все своє свідоме життя мріяв бути “політиком”... До певної міри це був емоційний порив. Віктора Андрійовича знаю понад двадцять років, ще відтоді, коли він не обіймав жодних керівних посад. Одного разу ми гостювали у відомого художника Анатолія Гайдамаки. Під час вечері Віктор Андрійович, думаючи про щось своє, вимовив: «Йдемо, Іване, в депутати!». «Йдемо, Вікторе!» - кажу. Я зрозумів, що йому потрібна надійна команда у парламенті, непідкупні голоси... Наступного дня мав тривалу бесіду з Віктором Пинзеником. Попросив призначити мені найтяжчий виборчий округ. Мій суперник Орест Фурдичко - людина грошовита. Я розпочав виборчу кампанію з мізерними коштами. То була війна. Спочатку було весело. А потім почалися брутальні випади проти мене. Що тільки не писала районка! Хронічний алкоголік, гомосексуаліст... Стріляли в мене. На перевалі між Старим Самбором і Туркою машину пробили у чотирьох місцях. СБУ досі тим займається... Тоді я став злим. І виграв!

- А може, горяни голосували не стільки за вас, скільки за Захара Беркута, якого ви колись блискуче зіграли?

- Однієї слави кіноактора було б замало. Я за три місяці (лише з одним вихідним) усі села об’їздив, на день мав по шість-сім виступів. Болі і гризоти горян я знаю. Під час виборчої кампанії мені дорікнули: йому забракне мужності, щоб обстоювати інтереси людей. Це мені бракує мужності? Я був єдиним актором у Союзі, а може, й у світі, який під час зйомок поборов ведмедя із зоопарку. На повному ходу стрибав з поїзда із закутими в наручники руками. Виробляв карколомні трюки на коні. А під час зйомок “Захара Беркута” бризки гарячого парафіну спалили мені обличчя, тож мусив півроку в лікарні пролежати... Соромно самого себе вихваляти. Але час зараз такий. Колись покійний Левчук казав: “Скромність - прямий шлях до безвісті”...

- Думаю, ви більше кіноактор, режисер, аніж політик. Як ви назагал оцінюєте стан українського кінематографа?

- Українського кіно немає. Воно вбите, вбите свідомо. Оскільки це найбільш масове мистецтво, найпотужніше знаряддя ідеології. Кіно формує свідомість, лікує душу людську або її руйнує... Чимало наших фільмів - це звичайнісінькі посібники як вбити людину, як її розчленувати, як сліди приховати...

- Але за роки незалежності створено декілька масштабних історичних фільмів.

- Про які фільми ви говорите?

- Ну, хоча б “Роксолана”, “Чорна долина”, “Молитва за гетьмана Мазепу”, “Богдан Хмельницький”...

- Краще б їх не робили. Торкнулися найцікавіших сторінок нашої дивовижної історії. Але висвітлили їх бездарно. Фільм “Молитва за гетьмана Мазепу” я дивився двічі - у Києві і у Львові, в Галицькому кіноцентрі. Нас було семеро. П’ятеро пішли геть, не додивившись і першої серії. Великим зусиллям волі я примусив себе додивитися до кінця. Цей фільм мав стати подією, він коштував три мільйони доларів! А вийшла естетична блювотина. Я б назвав цей фільм “Молитва за Людмилу Єфименко” (Людмила Єфименко - дружина кінорежисера Юрія Іллєнка. - Б. К.). Все це не має жодного відношення до постаті Мазепи. А його діяльність може дати відповіді на багато питань, зокрема і на те, чому зле живеться нині українцям. Режисер заявляє, що нація “ще не доросла” до розуміння цього “шедевра”. За комуністичного режиму такі фільми, як “Тіні забутих предків”, “Білий птах з чорною ознакою”, “Захар Беркут” промовляли езопівською мовою, і люди все розуміли, тоді глядач “доріс”...

- Один з наших журналістів нагадав мені, що ви хотіли зняти свого “Мазепу” у Львові, гроші на цю стрічку збирали. Ні фільму, ні грошей...

- Я грошей не збирав. Є підозра, що до кишені поклав? Я далекий від фінансових оборудок. Може, тому Господь мене й береже. Гроші збирала фірма, яку очолював пан Воронін. Якісь акції випускали. Я займався художньою частиною. А як тільки побачив, що ці люди прагнуть лише зібрати гроші і втекти, то вийшов з цієї компанії...

- Кажуть, у вас талант наживати собі ворогів. Часто пускаєте критичні стріли в акторів, режисерів. Вам приписують такі слова про творчу групу фільму “Роксолана”: “Раджу усій творчій групі на чолі з режисером взяти по револьверу і застрелитися...”

- І зараз це повторю. Якщо не мають револьвера - можу подарувати. Мені було б соромно за такий фільм. У ньому були задіяні дуже хороші актори, мої друзі. Але в такому режисерському трактуванні вони не могли засвітити свої таланти. Був такий час, коли я казав, що в Україні є про що знімати, є кому знімати, але немає за що знімати. Тепер я б цих слів не повторив. Якби мені сказали “На тобі, Іване, десять мільйонів доларів і зроби потужне українське кіно”, я б довго думав, де знайти режисера...

- Ви не можете бути у ролі стороннього спостерігача і критика. Нещодавно вас призначили художнім керівником Національної кіностудії імені Довженка. Вам і карти в руки.

- Студія тільки починає відроджуватися. Новий генеральний директор Віктор Приходько прийняв її у такому стані, як після війни. Але цього директора, який працює трохи більше як рік, починають цькувати. Не без участі Леся Танюка з його Комітетом культури і духовності. Засипають анонімками, мучать фінансовими перевірками. І ніхто з тих великих діячів не поцінував ініціативи цього нового керівника: ми створили спеціальний фонд і усім вдовам діячів кіно виплачуємо щомісяця по п’ятсот гривень, а також тим, хто хворіє. І Приходько, і я вкладаємо у цей фонд свої гроші...

- Уряд задекларував чимало соціальних програм. Усі відомства просять грошей. У вас приятельські стосунки з Ющенком. Коли він був прем’єром, культура відчула його підтримку. Чи не маєте наміру просити у нього грошей під створення справді масштабних кіноепопей?

- Так діяв колишній директор кіностудії Микола Мащенко. Зняв про Кучму чотири фільми. Падав на коліна: “Батьку ви наш...” І той робив протекцію... Є така категорія людей-хамелеонів. Будь-кому служити будуть. Я нічого просити не буду. Це не приватна справа. Є принципи, через які не можу переступити. Мусить бути державна програма розвитку кіновиробництва. Треба відокремлювати кінематограф від Міністерства культури. Я маю свою концепцію, але ще не час виносити її на широкий загал. У багатьох країнах кіно дотується. Росія витрачає шалені кошти на кіновиробництво. Лише на проведення щорічного Московського кінофестивалю (це десять днів) держава виділяє по шість мільйонів доларів. Хоча я кажу, що це “пиятика в законі”...

- Якщо йдеться про зірок естради, кіно, то цілком природно у людей виникає підвищений інтерес до їхнього побуту, особистого життя... Чимало акторів хизуються своїм добробутом, тією розкішшю, яка їх оточує...

- Я з іншого тіста, я селянський син. Але злі язики приписують мені бойню у Сколівському районі, сім чи вісім пилорам у Турківському... А у мене двокімнатна квартира в Києві, ніякої розкоші. Мені головне, щоб у квартирі було чисто. Я був у гостях у дуже багатих людей. Один з високопосадовців після першої чарки почав хвалитися, що має 176 пар взуття. Але цілком серйозно він говорив, що прагне довести цю кількість до 365, аби щодня вдягати нові мешти... Інший хвалився, що має 180 костюмів. Дивуюсь людям, які мають чотири-п’ять будинків чи квартир. З собою заберуть на той світ? Це ознака духовної убогості і безкультур’я...

- Жінки в редакції казали, що ви один з найгарніших акторів нашого кіно, але, попри це, все життя прожили з однією дружиною. Як це вам вдалося?

- Складне питання. Ми 38 років разом. Я не можу сказати, що все життя був такий вірний... Усім завдячую своїй берегині Мирославі. Якби не вона, якби не її терпіння, сила волі і мудрість, мене давно б уже поховали... Щоранку, коли складаю ранкову молитву, не забуваю дякувати Господу за те, що він так розпорядився, аби саме мені дісталася ця дружина...


З досьє:

Народний артист України Іван Ярославович Гаврилюк народився 28 березня 1948 року у селі Йосипівці Буського району Львівської області. Закінчив Київський інститут театрального мистецтва. Серед його перших наставників - актор театру імені Марії Заньковецької Святослав Максимчук. Впродовж багатьох років його добрим другом був кіноактор Іван Миколайчук. Зіграв головні ролі у 70 фільмах, а з епізодичними ролями – це сто картин. Згадаємо лише деякі фільми за його участю: “Аничка”, “Захар Беркут”, “Ати-бати, йшли солдати”, “Вавілон-ХХ”, “Ті, що йдуть за горизонт”, “Кармелюк”, “Чотири листи фанери”, “Спокута чужих гріхів”, “Залізна сотня”...

Народний депутат України, член Комітету з питань свободи слови та інформації. Член ПРП. Володіє польською, німецькою, чеською, сербською мовами. Одружений. Дружина Мирослава викладає у Київському інституті театрального мистецтва. Син Сергій - кінорежисер.


На фото: Іван Гаврилюк у фільмі «Чорна долина».
Борис КОЗЛОВСЬКИЙ /  02.03.2005 / Високий Замок
 
ХмараПара
Останні повідомлення на arrow ФОРУМІ
 
Зв'язок Адміністрація Форум Галерея Лінки Пошук Мапа сайту Top