 24
березня народному артисту України композиторові Ігорю Білозору
виповнилося б 50 років. Господь дарував його Україні якраз тоді, коли
це було найнеобхідніше.
Серед сіризни буднів на зламі 70-80-х років минулого століття враз
спалахнула Ігорева пісня, завирувала його “Ватра”, увібравши в себе
саму сутність українську.
Ті, кому пощастило близько знати Білозора як митця і як людину,
приятелювати, співпрацювати з ним, - багаті люди. До скону днів своїх
вони грітимуться щедрим теплом його великої душі. Він жив так, як
писав, а писав так, як жив.
80-х побутував жарт: не тільки радіо чи телевізор, а й праску ввімкнеш
- навіть з неї звучить “Пшеничне перевесло”! Хоча й тепер не всі
знають, що доробок маестро становлять не лише десятки суперпопулярних
пісень та обробок народних мелодій, є в ньому і ще незаспівані пісні,
музика до низки вистав Львівського національного театру імені Марії
Заньковецької, чимало інструментальної музики, до якої композитор усе
частіше звертався в останні роки життя.
Ігор завжди пам’ятав, що “Ватра” існувала і до того, як її у червні
1979 року очолив він, але ніхто не заперечуватиме, що саме під
Білозоровою орудою ансамбль сягнув найвищих злетів. Багато відомих нині
митців саме Білозора вважають своїм духовним патроном і наставником,
хоча ніколи не працювали у “Ватрі”, але виховувалися на його творчості,
завше отримували від нього щиру підтримку і дружню пораду, - Руслана,
“Піккардійська терція”, а співачка Людмила Москаль саме з написаною для
неї Ігорем піснею “Все мине” здобула 2000 року Ґран-прі фестивалю
“Пісенний вернісаж”. На початку 90-х він створив і очолив
музично-мистецький центр “Ватра”, який, як і його ансамбль, теж став
кузнею молодих талантів.
Ігор, як мало хто, вмів радіти за інших, за їхні успіхи, лауреатські
титули і почесні звання, ніколи не женучись за ними сам. Більше радів,
коли не отримував подарунків, а робив їх.
Вже будучи відомим композитором, заслуженим артистом, купив собі авто -
старенького жовтого “Опеля”. Але до автомобілізму не надавався.
Найдовший його “рейс” за кермом власної машини - зо два десятки метрів
вулицею Фредра, де мешкав останнє своє десятиліття. Після чого зупинив
“Опель”, сплеснув руками і вигукнув: “Усе! Приїхали! Це не для мене!”.
Коли їздив до мами у Радехів, просив сісти за кермо когось із друзів.
Любив і шанував товариство друзів. Любив приймати вдома гостей і
частувати власноруч приготованими стравами. З однієї з поїздок у Канаду
привіз скриньку фірмового рибальського причандалля. Але не стільки для
себе (бо й не був затятим рибалкою), скільки для роздаровування друзям,
які зналися на цьому. А ще для того, аби був привід зорганізуватися,
рвонути на річку чи озеро з друзями.
Було у нього щось від Довженка, від Рильського - оте невловиме
байдужому окові відчуття прекрасного. Непростої для Ігоря осені 1990
року ми разом поїхали у Карпати - зірвалися раптом, несподівано для
самих себе. Я був заворожений тим, як Білозір тішився зустріччю з
горами. Я розумів, що в ті хвилини в його душі народжувалася пісня.
Ігор справді міг написати блискучу пісню на одному подихові. Наприкінці
грудня 1990 року “Ватра” відлітала на гастролі в Канаду - ще через
Москву. В аеропорту “Шереметьєво-2” виявилося, що тим же рейсом прямує
за океан Михайло Ткач - знаний поет, лауреат Шевченківської премії,
автор “Марічки”, “Ясенів” і ще цілої низки прекрасних пісень. Вони з
Білозором зналися й раніше, але десяти годин польоту їм вистачило, щоб
у салоні літака без музичного інструмента написати “Від Бога”, яку вже
наступного дня “Ватра” записувала в Канаді на студії.
Від отриманих 8 травня 2000 року травм, які виявилися несумісними з
життям, 28 травня Ігоря не стало. Людей, які жорстоко побили
композитора, знайшли й судили.
“Я пишу листа до Ігоря Білозора, - писала у день його похорону 30
травня 2000 року Руслана Лижичко, та, якій він ще дівчинці пророкував,
що стане справжньою зіркою. - Я не вірю в смерть. Ти зробив надто
багато, щоб Тебе не стало. Я повернулася до Львова і хотіла Тебе
провідати, але було пізно. Одного разу Ти відстояв мене і моє ім’я, тим
самим дав мені дорогу у Світ Музики. Якби я була поруч у той страшний
вечір, я б теж Тебе відстояла. Я знаю, що цей лист Ти обов’язково
прочитаєш, тому кажу: “Не тільки “Світлицю”, а й всі твої чудові пісні
я обов’язково заспіваю, і пропоную Оксані Білозір зробити концерт на
Твою пам’ять... Ми Тебе ніколи не забудемо!”.
На Ігореві сороковини такий концерт, одними з найпалкіших організаторів
якого була Руслана та її чоловік і продюсер Олександр Ксенофонтов,
відбувся у Львові на стадіоні “Україна”. Він тривав понад 6 годин,
закінчившись за північ. Коли на сцену готувалися вийти завершальні
виконавці, над смарагдовим полем у сяйві прожекторів раптом з’явився
великий білий птах. Він усе кружляв під звуки Білозорових пісень, то
здіймався, то падав мало не на траву. Тисячі людей не вірили своїм
очам. А потім так само птах несподівано зник у темному небі.
24.03.2005 №53(2985)
Максим МІЩЕНКО "Високий Замок" / Фото Володимира ДУБАСА
|
