Катерина Степанкова – донька знаменитого акторського подружжя Костянтина Степанкова і Ади Роговцевої. Не дивно, що стала актрисою. Ще в утробі матері вона виходила на сцену у знаменитій “Варшавській мелодії”. Тепер мама й доня разом грають “Варшавську мелодію-2”. Перший самостійний вихід на сцену Катя здійснила у ролі 9-річньої Лесі Українки у виставі Ірини Молостової за п’єсою Юрія Щербака “Сподіватися”. Була це сцена Театру російської драми ім. Лесі Українки, а Катя мала… 5 років. Потім було навчання у Київському інституті театру і кіно ім. І. Карпенка-Карого на курсі педагога Валентини Зимньої, приз за кращу жіночу роль на фестивалі “Відкрита ніч” у 1997 році в дипломній стрічці В’ячеслава Попова “Літо завжди минає”, роль Нелі у серіалі В’ячеслава Криштофовича “Під дахами великого міста” (партнерами Катерини Степанкової були Лариса Удовиченко, Володимир Горянський, Катерина Васильєва)… Потім – Театр Віктюка і ролі Бетті в “Бульварі Сан-Сет”, Джорджі у “Механічному апельсині”, Смерті в “Кармен”, Марго Фонтейн в “Рудольфі Нуреєві” та інші. Ми розмовляли з Катериною Степанковою за філіжанкою кави у затишному театральному кафе про долю актриси, про її прагнення і мрії, відчуття й переживання, про батьків, дітей, коханих і революцію...

Я не можу похвалитися тим, що у мене багато роботи, - признається Катерина. – Після закінчення інституту я поїхала до Романа Віктюка. Вважалося, що я у Віктюка й у мене все добре. Тобто я випала зі сфери уваги тих людей, які могли б бути в мені зацікавлені як в актрисі. І не важливо, що я буваю два тижні в Росії, два – в Україні. Цього ніхто не відстежує. Спочатку був “Бульвар Сан-Сет” як українська вистава Віктюка, з якою ми їздили й по світу. Зараз з’явилася “Варшавська мелодія-2”. Більше роботи в Україні у мене нема. Щодо кіно, то за останні роки я отримала єдине запрошення до серіалу “Під дахами великого міста”. Можливо, це моя вина, бо я не ходжу, не переконую, не прошу... Не вважаю це позитивною рисою, хоча усвідомлюю свою специфічну фактуру: мала, відразу й не побачиш, а звідки хто знає, на що я здатна? В Москві мене запросив відомий режисер на головну роль у мелодрамі, але потім захворів. У мене не дуже щаслива доля в кіно.

- Дивно чути це від доньки відомих акторів…

- У дітей відомих батьків теж бувають різні долі. Якби я з Костею (старший брат Катерини. – Авт.) помінялася місцями і народилася на 10 років раніше, то, можливо, багато чого встигла б. Я – відмінниця. А якщо за радянських часів ти все робив правильно, то як молодий спеціаліст приходив на якусь зарплатню. Коли почався розпад СРСР, культура стала першою, на чому це позначилося найбільше. Інститут я закінчила у 1998 році. Це був дуже складний час, мама була в опалі, і на мені пробували спекулювати. На щастя, є Роман Віктюк, який підбирає занедбаних українців. А у 15 років Сергій Параджанов запросив мене грати в “Ашик-Керібі”, але мама сказала, що не відпустить мене. (Про це я довідалася через багато років після того). Тоді я не хотіла бути актрисою, мріяла займатися теорією літератури. Параджанов спочатку запросив мене зіграти наречену на весіллі сліпих в епізоді, бо йому сподобалася моя пластика, а вже потім запропонував роль Магуль (Мегері). Врешті цю роль зіграла грузинська дівчинка, схожа на мене, як сестра, ми з нею - одне обличчя. Саме з того часу мені все якось “не йшло” в кіно…

- Але ж і на філологію ви не пішли…

- У 1995 році я поїхала з першим чоловіком Тарасом Ткаченком в Ізраїль. Проте швидко зрозуміла, що нежива без того телебачення і радіо, на якому постійно працювала з 5-ти років. Там, де мама записувала Мавку, батько – дядька Лева, ми з Костею озвучували потерчат і злиднів. Потім я окремо записала водевіль. Без цієї роботи мені було важко. Чоловік якийсь час працював художником в Національному драматичному театрі “Га біма” в Тель-Авіві. Я зайшла туди, вийшла на сцену, і коли приїхала до Києва, відразу поступила в театральний інститут.

- Розкажіть про свого другого чоловіка Олексія Скляренка…

- Ми були однокурсниками і спочатку дуже одне одному не подобалися. Але щось таке сталося…

- Пам’ятаєте той момент?

- Пам’ятаю, але не хочу говорити, бо це пов’язано з розлученням. Просто у складну професійну хвилину – у мене був конфлікт на курсі – поруч не побачила нікого, крім Олексія. З цього все й почалося. Він на рік раніше за мене прийшов у Театр Віктюка, потім доїхала і я.

- Важко поєднувати роль жінки з роллю актриси?

- Мені здається, все, що ти в житті маєш, поєднувати не важко. Так чи інакше, ти це вибрав. І кохання – теж твій вибір. Я роками мріяла в одну і ту ж годину йти на роботу і приходити з роботи, мати трьох дітей, в родині розмовляти українською мовою… А у мене все не так. З двома чоловіками я розмовляю російською, моя дитина, хоча й виросла на українських піснях, рідною вважає російську… Так сталося! Я їжджу з одного міста до іншого, а інколи по два місяці не маю вистав… Я не вибирала такого життя - просто захотіла бути актрисою.

- Щодо вашої “літературної мрії”. Що із прочитаного останнім часом вас найбільше вразило?

- Книга Володимира Белінського “Відкриття Великоросії”. Це сучасне дослідження. Десь співзвучне з рядками Ліни Костенко “я – лиш інструмент, в якому плачуть сни мого народу”. Та українка, яка в мені сидить, - від батька. Це та риса, яка в Москві не дозволяє мені прощати людям навіть легкого презирства до України, яке там вкорінене. Навіть освіченим людям, що можуть заявити, начебто української мови, культури і філософії не існує. Це говорять люди – вихідці з України, дуже поважні й шановані.

- Є у вас книга, яка завжди з вами?

- Я живу з Ліною Костенко і Мариною Цвєтаєвою. Можливо, це жіноче, нехай. Але я мало знаю чоловіків, які могли так точно поставити пам’ятник кожній хвилині, кожній емоції, кожному відтінку емоцій, дати такий простір для мрій, почуттів, як це робить наша велика сучасниця Ліна Костенко і як це робила надзвичайно нещасна російська жінка Марина Цвєтаєва.

- Наприкінці 90-х років минулого століття побачили світ дві незвичайні збірочки віршів. Одна мала назву “Мамині молитви”, куди увійшли поезії Ади Роговцевої і її дітей Костянтина і Катерини Степанкових, а друга – “Цілую голос твій” – суто жіноча лірика Ади Миколаївни і її доньки Катерини. Що скажете про вашу сімейну творчість?

- У Кості поезія - образна, багата, філософська, але і дуже хуліганська… А те, що робимо ми з мамою… Я довгий час вела щоденник. Формулювати свої думки навчилася завдяки йому. Писати будь-що не хочеться, але іноді пишеш якогось віршика, бо він виходить пам’ятником цій хвилинці, яка мине і не вернеться. Будь-яка подія, яка вибиває мене з колії, виводить з себе, чи людина, яка до цього причетна, - все це відбивається у віршах.

- Про що ваші останні вірші?

- Вірші, присвячені батькові, написані в останні місяці його життя. (Кость Петрович Степанков помер 27 липня 2004 року. – Авт.) Я їх досі не можу навіть перечитати. Це останній щоденник, який я вела, коли батько помирав. Впродовж двох місяців я примушувала себе писати щодня, тому що розуміла – я нічого потім не пам’ятатиму. І справді, тепер нічого не пам’ятаю. Від того часу писати не можу.

Людмила ПУЛЯЄВА | Фото Андрія ГРИГОРАША | Високий Замок 16.04.2005 №69(3001)